Культурна децентралізація стала трендом останніх років в Україні. Культурні менеджери заговорили про можливості різних населених пунктів та переваги проведення своїх подій не у великих обласних центрах. Поїздки в інше місто заради театральної вистави або музейного проєкту почастішали і перестали когось дивувати, а формат мультидисциплінарних фестивалів нині дуже популярний серед організаторів. Звісно, у багатьох містах досі бракує подій та культурних інституцій, а культурний туризм поки що не настільки популярний, як могло би бути. Проте є яскраві та успішні приклади проєктів, що розглядають культурну децентралізацію як важливе явище, з яким потрібно працювати. 

Зокрема, для ІЗОЛЯЦІЇ, платформи культурних ініціатив, заснованої 2010 року в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, це можливість не втратити зв’язок із рідним містом. У червні 2014 року приміщення ІЗОЛЯЦІЇ захопили озброєні представники самопроголошеної «Донецької Народної Республіки», після чого інституція перебралася до Києва. Попри переїзд, Донбас залишається в фокусі програмної діяльності ІЗОЛЯЦІЇ. А з останніх грандіозних планів — створення великої культурної інституції в Соледарі Донецької області. 

Проте ІЗОЛЯЦІЯ не просто створила потужний культурний простір у Києві, але й продовжила працювати з різними проєктами на сході України. Наприклад, створила резиденцію для митців «Зміна. Імпульс». В одне з міст Луганської та Донецької областей приїздили художники, які працювали з його контекстом та залучали жителів до взаємодії. Так, під час резиденції Дмитро Левицький з театру Pic pic створив аудіопрогулянку Старобільськом, у якій замість розповідей про пам’ятки — історії мешканців про різні об’єкти в місті. Цей проєкт, як і багато інших, допомагає через мистецтво та культуру переосмислити травматичні події війни. 

Минулого року ІЗОЛЯЦІЯ розпочала проєкт «Гуртобус» (англійською — Community Culture Bus), який охопив усю Україну. Гуртобус — це пересувний багатофункціональний простір для творчості, що виник завдяки перетворенню рейсового автобуса на креативний хаб. В автобусі навіть була своя бібліотека. Організації та активісти з різних міст заповнювали заявку, вказували цікаві теми, ідеї для «гуртодня», а команда «Гуртобусу» запрошувала митців, культурних менеджерів та ділилася досвідом проведення різних подій. Цього року «Гуртобус» теж відвідає українські міста і зараз збирає нову команду. Подібні ініціативи дозволяють отримувати нові професійні знайомства, разом створювати проєкти та дізнаватися про нові формати взаємодії з аудиторією. 

У маленькі міста та містечка, де часто з культурного життя — тільки краєзнавчий музей або взагалі бар, їздить і самоорганізована мистецька ініціатива ДЕ НЕ ДЕ. З початку декомунізації культурних менеджерів та митців цікавило, як вона проходить «на периферії»: чи працюють типові будинки культури, чи змінюються експозиції краєзнавчих музеїв, що постає на місці радянських пам’ятників. Згодом свої дослідження та роздуми на цю тему ДЕ НЕ ДЕ презентували на мистецькій резиденції «Над Богом» у Вінниці та виставках у Києві. 

Проте основне зацікавлення ініціативи викликали краєзнавчі музеї — адже вони можуть об’єднувати різні покоління людей і стати сучасними культурними хабами. Тож учасники та учасниці ДЕ НЕ ДЕ, зокрема Ольга Гончар, Леонід Марущак та Євгенія Моляр, заснували проєкт «Музей відкрито на ремонт». Під ремонтом малася на увазі не заміна вікон чи дверей, а осучаснення методів та форматів роботи музею. Це стосувалося виставкової діяльності та зберігання експонатів, дослідницької, просвітницької та комунікаційної функцій. Так, спочатку проєкт реалізовували у двох установах — Лисичанському та Слов’янському краєзнавчих музеях. Через рік, у 2018-му, до проєкту долучилися ще декілька установ, розташованих ближче до лінії фронту. Наприклад, музей у Станиці Луганській, де з експозицією працювали відомі українські художники: Микола Рідний, Микита Кадан, Анна Щербина, Валентина Петрова та інші. Вони переосмилювали музей як місце для дискусії та критичної думки, що особливо важливо в часи інформаційної війни. Проєкт буде продовжуватися цього року. 

У 2019-му учасники ДЕ НЕ ДЕ працювали над кураторським проєктом у Кмитівському музеї образотворчого мистецтва імені Буханчука. Це великий музей у модерністському стилі, заснований колишнім військовим Йосипом Буханчуком у маленькому селі на Житомирщині. Усе своє життя він збирав радянське мистецтво, аби показувати його односельцям. Це дійсно потужна колекція, проте відомим зібрання стало тільки зараз, коли митці та культурні менеджери зацікавилися маленькими містами й радянською спадщиною, що потребує переосмислення. Так розпочався кураторський проєкт Микити Кадана та Євгенії Моляр, які поряд із класичною музейною експозицією виставляли роботи сучасних українських художників і таким чином створювали між ними діалог. Усі ці проєкти про те, що навіть маленький музей може стати центром культурного життя, місцем для діалогу та освіти. І не важливо, це маленьке село чи велике місто. 

Коли йдеться про децентралізацію, один із найпопулярніших форматів — фестивалі. Деякі з них покликані не лише познайомити жителів міст з сучасною культурою, але й показати, що в ці міста варто приїздити. Таку місію зараз здійснює Гогольfest — культовий український фестиваль, який існує вже більше десяти років. Спочатку це був суто київський фестиваль, який об’єднував різні види мистецтва і не боявся експериментальних форматів. Туди приїздили митці та глядачі з інших міст, а на локаціях завжди було багато людей. Проте з часом команда Гогольfest, відчуваючи актуальність культурної децентралізації, зосередилася на інших містах. Спочатку вони допомогли з організацією Porto Franko в Івано-Франківську — згодом фестиваль пройшов самостійно і за потужністю не поступався київському формату. Тепер Гогольfest проводять щорічно у Вінниці та Маріуполі, але шукають і нові можливості та міста для масштабних фестивалів. Що важливо, до організації долучається локальна команда, тобто має можливість презентувати локальних митців та проєкти, а також навчається культурному менеджменту. 

Популярність фестивалів як мультидисциплінарних «децентралізаційних» проєктів пояснюється тим, що кожен може знайти тут щось до душі; подібні заходи здатні привабити поціновувачів кіно або мистецтва у місця, куди глядачі і не думали коли-небудь потрапити. Наприклад, фестиваль документального кіно та урбаністики «86» у Славутичі був дуже популярним: в 2018 році його відвідали майже три тисячі людей. Більшість, звісно, були ті, хто приїхав з Києва або інших міст. Можна згадати фестивалі «Конструкція» в Дніпрі, «Гамселить» у Тернополі, «План Б» у Харкові, Одеський міжнародний кінофестиваль тощо. Є також мандрівні фестивалі, наприклад Docudays, які після подій у Києві показують вибрані фільми у різних українських містах та містечках і влаштовують дискусії про права людей та рівність. Або ж Молода бієнале сучасного мистецтва: хоч вона і не «мандрівна» в класичному розумінні, проте кожні два роки захід проходить у різних українських містах. У 2017-му бієнале відбувалася в Києві, а торік — у Харкові. 

Тож масштабні події показують, що центрами сучасного мистецтва можуть стати різні локації та міста. Головне — ініціатива та сучасний підхід і, звісно, зацікавленість місцевої спільноти. 

Фото: Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Й. Д. Буханчука / Wikimedia Commons

Авторка: Оксана Семенік