В інтернеті не можна скасувати: як кінофестиваль Docudays першим в Україні перейшов в онлайн
Ми вже звикли до фестивалів, церемоній нагородження, пресконференцій та презентацій онлайн. Але ті, хто переніс великі події у віртуальну площину майже одразу після локдауну, стали першопрохідцями, на яких тепер усі рівняються та яких просять поділитися досвідом. Тож ми розпитали Романа Бондарчука, арт-директора Міжнародного фестивалю документального кіно та прав людини Docudays, про плюси і мінуси онлайн-фестивалю та про те, як змінилася аудиторія за цей час.
Про оголошення карантину організатори Docudays дізналися під час пресконференції з приводу відкриття фестивалю. Тоді обмеження ще не були жорсткими і про закриття закладів культури та метро навіть не йшлося. Тому команда вирішила почекати до кінця квітня, коли карантин мав закінчитися. Ближче до перенесених дат стало зрозуміло, що нічого не відкривається, а карантин продовжується на невизначений термін. Тож фестиваль наважився на онлайн. За словами Романа Бондарчука, програма Docudays була актуальна на той час, а якщо довелося б чекати до осені, то суспільний фокус і запит на теми могли змінитися; отже, фільми для глядача були б не такими цікавими. А ще Docudays довелося б конкурувати з іншими фестивалями, також перенесеними на осінь.
Спочатку підрахували втрати — квитки учасників, заброньоване житло: що ще можна повернути, а що ні. Роман зазначає, що було важливо скоординувати роботу команди так, аби всі були в курсі поточних справ і відчували свою залученість до фестивалю. Далі — зв’язувалися з дистриб’юторами та режисерами, адже вони могли відмовитися від онлайн-показів. Наприклад, для українських документальних фільмів це мала би бути світова прем’єра. Але деякі картини все ж відмовились від показу, зокрема не був показаний фільм про композитора Валентина Сильвестрова. «У цій стрічці дуже важливий звук, а смартфони і ноутбуки не можуть його передати. Взагалі, уявляю, як образливо звукорежисерам або тим, хто працював зі світлом і кольорокорекцією. Це складна праця, а перегляд онлайн погіршить якість картини. Тому, коли українські фільми будуть у кінотеатрах, я раджу йти, бо це буде зовсім інший рівень», — пояснює Роман Бондарчук.
Аби зберегти відчуття «прем’єри», для кожної української стрічки був окремий день, а перегляд — доступний тільки добу. Це давало відчуття ексклюзивності та інтерактивності. Незважаючи на це, український док подивилася рекордна кількість людей: «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик — більше 4 тисяч, War Note Романа Любого — більше 3 тисяч, «Зарваниця» Яреми Малащука і Романа Хімея — близько 2,5 тисячі переглядів. За словами Романа, таку кількість глядачів рідко отримують навіть фільми, що йдуть у кінотеатрах по декілька місяців. Звісно, роль відіграла і сама ситуація, в якій усі опинилися: альтернативи для дозвілля не було, а фільми можна було подивитися у будь-який час, окрім українських та тих, що мали обмеження від дистриб’ютора на кількість переглядів. Аудиторія розширилася і географічно — перегляди були з усіх областей, навіть з окупованих територій.
Загалом на онлайн-платформі Docu/Space були доступні 70 документальних стрічок з 32 країн світу. Фестивальні фільми переглянули 52 689 разів.
Для Docudays також було важливо зберегти спілкування між режисерами та глядачами, тому під кожним фільмом додали програму, яка дозволяє записувати питання режисерам, а також їх відповіді. «Я був здивований, наскільки багато було коментарів та відгуків у соцмережах. Адже обговорення фільмів — це дуже важлива частина фестивалю. Я навіть бачив такий „формат“, коли двоє друзів обговорювали у фейсбуці фільм у той самий час, поки дивилися його. Це схоже на шепотіння в залі», — ділиться спостереженнями Роман. Він також зазначає, що аудиторія збільшилася і у правозахисної програми, і у професійної програми для режисерів. Найпопулярніший стрім — дискусія про майбутнє кіноіндустрії в часи кризи. Загалом він зібрав 40 тисяч переглядів.
Серед інших плюсів — інклюзивність. Docudays завжди підтримував інклюзивні принципи: інфраструктура кінотеатру «Жовтень», де відбувається фестиваль, доступна для людей на візках, були кінопокази з тифлокоментарем та субтитрами. Проте тепер фільми могли подивитися навіть ті, кому складно дістатися до фестивалю, а спеціально створені субтитри були доступні для всіх стрічок. Хоча, на подив організаторів, з приводу субтитрів надходили і негативні коментарі від тих, у кого немає проблем зі слухом: мовляв, субтитри заважають дивитися фільм. На це Роман відповідає, що інклюзивність — приймати і пам’ятати те, що є люди з різними потребами. Можливо, наступного року буде розроблена спеціальна онлайн-програма для того, аби документальне кіно стало ще більш доступним.
Відкриття і закриття, а також церемонію нагородження вперше транслювали онлайн. Раніше ці події були тільки «для обраних» — партнерів фестивалю та учасників — через обмеженість приміщення.
«Ми довго дискутували про те, чи треба робити платні покази. Та все ж вирішили, що фестиваль має бути безкоштовним, адже зараз не найкращі часи у багатьох людей. Тим більше світові платформи теж надавали безкоштовний доступ до свого контенту», — розповідає Роман Бондарчук. Але глядачам запропонували підтримати Docudays в інший спосіб — наприклад, купити мерч фестивалю. Цікаво, що весь мерч був розпроданий, дещо навіть довелося додруковувати. У результаті вдалося зібрати більше 100 тисяч гривень.
Можна сказати, що від онлайн-формату Docudays отримав самі плюси. Хоча, звісно, були і технічні проблеми, але майже цілодобово над ними працювала служба, яка допомагала глядачам з налаштуваннями та корегувала проблеми.
Проте, як і більшість офлайн-подій, фестиваль не має наміру повністю переходити в онлайн. Українські стрічки Docudays планують показати в кінотеатрах по завершенню карантину, а щодо іноземних фільмів, то час від часу робитимуть окремі безкоштовні покази для тих, хто пропустив або не встиг переглянути ці стрічки.
Фото: Depositphotos
Авторка: Оксана Семенік