Останнім часом про інклюзію почали говорити все більше, особливо в культурній сфері. З’явилося розуміння, що інклюзивність — це про доступність і рівність. Проте інфраструктура досі не створена для всіх, а проєктами часто займаються активісти та ентузіасти. Розповідаємо, як можна зробити культуру доступнішою для всіх та які проєкти реалізовані вже зараз. 

Тифлокоментарі та кулі з вібрацією

Через епідемію COVID-19 та карантин багато культурних подій перейшли в онлайн: кінофестивалі, лекції, екскурсії та навіть концерти. Міжнародному фестивалю документального кіно про права людини Docudays, який відбувся онлайн та безкоштовно, це допомогло залучити велику аудиторію людей з інвалідністю. Фестиваль уже декілька років практикує спеціальні покази з тифлокоментарем для незрячих, а також субтитри. Цього року додався сурдопереклад для подій, лекцій та трансляцій фестивалю. 

Тифлокоментар — це буквально опис того, що відбувається на екрані. Але потрібно враховувати багато нюансів: кольори, опис зовнішності людей, суттєві деталі. Важливо, щоб коментар був емоційно нейтральним і не нав’язував думку. Тифлокоментарі вже активно додають такі стрімінгові сервіси, як Netflix. Ви можете проекспериментувати та послухати один з серіалів із заплющеними очима, увімкнувши тифлокоментар, — але такі описи доступні поки що тільки англійською мовою. В Україні розробкою тифлокоментарів та спеціальних субтитрів займається громадська організація «Боротьба за права». Наприклад, вона співпрацює з Одеським Міжнародним Кінофестивалем. 

Але якщо кінофестивалі стають усе більш інклюзивними, то музичні тільки починають експериментувати з подібними форматами. Минулого року Atlas Weekend запросив музичних сурдоперекладачів, які перекладали тексти пісень просто зі сцени, поряд з музикантами. А саму музику можна було відчути за допомогою куль з вібрацією, спеціальних жилетів та світлових сфер. «В Америці на музичних фестивалях людям, які не чують, роздають повітряні кульки, завдяки яким можна відчувати вібрації. По суті вібраційна сфера, яка була у нас, — та ж кулька, тільки великих розмірів. А сфера з вбудованим колірним еквалайзером дозволяє сприймати музику через гру кольорів. Ці сфери — давно відомі інструменти передачі інформації, тільки в більш масштабному форматі», — зазначає Ксенія Чайковська, піар-менеджерка Atlas Weekend. За шість днів фестивалю цю зону відвідали 250 осіб.

Аудіодискрипції та спеціальні програми

Музеї одними з перших серед культурних інституцій зрозуміли, що культура має бути інклюзивною та доступною для всіх. Та українські музеї — через те, що були збудовані у минулому столітті або й раніше, коли про інклюзію не йшлося, — погано пристосовані для відвідувачів на інвалідних візках. Винятком є новостворені музеї або повністю перебудовані: Музей Тараса Шевченка в Києві або «Територія Терору» у Львові. 

Найперше, що можуть зробити музеї, — аудіодискрипції для незрячих та людей з порушенням зору. Це спеціальні екскурсії, які крім розповідей гіда про історію та колекцію музею містять описи творів мистецтва, просторів закладу та інших недоступних людям з порушеннями зору візуальних об’єктів. Такі аудіодискрипції є в Музеї Ханенків у Києві, що активно працює зі спеціальними програмами для людей з інвалідністю. Програми закладу також розраховані на людей з порушенням аутистичного спектру або з синдромом Дауна. У музеї вважають, що саме перебування поруч із мистецтвом та арт-терапія здатні допомогти соціалізації.

«Із популярної теми інклюзія має перейти у статус важливої суспільної ідеї та необхідної царини життя, зокрема і в музеї, — говорить Ганна Рудик, заступниця директора з освіти та комунікації Музею Ханенків. — Суто „музейна“ інклюзія — це не лише універсальна адаптація простору і послуг: так, щоб людина з інвалідністю вільно й комфортно користувалася музеєм на рівних з іншими. Інклюзивною можна назвати ситуацію тоді, коли доступність ресурсу не має за умову публічне визнання людиною своєї інвалідності». Інший важливий аспект, вважає Ганна Рудик, — підтримка тих, хто належить до найближчого життєвого кола людини з інвалідністю, будь то батьки, діти чи інші родичі, найняті доглядачі або надані державою соцпрацівники. Вони є вагомою частиною інклюзії і від того, чи мають вони сили та емоційні ресурси, напряму залежить щоденна якість життя людини з інвалідністю. Тож заклад у своїх програмах намагається враховувати і це.

Новітнім для України проєктом є музей «Третя після опівночі». Його основна ідея — дати кожному можливість відчути, як живуть незрячі: відвідувач музею опиняється в повній темряві, крізь яку його проводить незрячий гід. Експозиція побудована таким чином, що разом із гідом людина відвідує ринок, купує продукти в магазині, переходить дорогу, готує обід і пише листа від руки. Це звичайні буденні справи, які не викликають якихось труднощів, — але не тоді, коли це треба зробити у цілковитій пітьмі. Музей також активно проводить кінопокази зі спеціальним тифлокоментарем і виставки, де мистецтво можна відчути. 

Комікс для незрячих та сенсорна фотографія

Шрифтом Брайля — спеціальним шрифтом для людей із порушеннями зору — видають книжки, друкують оголошення в публічному просторі (що зовсім нещодавно почали робити в Україні), а в ідеалі в кожному ресторані має бути меню шрифтом Брайля. Проте тільки минулого року у видавництві IST Publishing вийшов перший в Україні комікс для незрячих людей — Blindman. 

Автори проекту Володимир Гавриш та Андрій Беницький створили візуально-тактильний простір, у якому рельєфні форми та шрифт Брайля оповідають про незрячу людину — Блайндмена. Він торкається стіни і відчуває коливання звукових хвиль, що йдуть зсередини, розходячись по поверхні, — в цьому суперсила Блайндмена. 

«Складність була в пошуку візуальної мови, що могла би бути простою, лаконічною, але дозволяла б передати поетичний текст, наповнений слуховими відчуттями героя, і була б виразною. Прикладів книг бачив небагато, а прикладів коміксів для незрячих знаходив одиниці», — говорить Володимир Гавриш. Він розповідає, що є два види коміксів для незрячих: адаптації (коли поверх звичайного друкованого коміксу наносять опис зображень Брайлем) та експериментальні проєкти. Наприклад, існує комікс, в якому історія сімейних стосунків передається лише за рахунок простих геометричних фігур. Текст відсутній, а весь наратив вибудовується завдяки переміщенню фігур на площині фрейму та зміні їх текстури. «Наш комікс призначений і для зрячих, і для незрячих людей. Саме тому ми додаємо абетку Брайля, яка б допомогла прочитати текст. У цьому ми і вбачаємо інклюзивність проекту — у спробі пізнати іншого», — зазначає Володимир Гавриш. 

Із неочевидних інклюзивних проєктів — лабораторія, де незрячих людей навчають фотографувати. «У 2018 році у Польщі ми потрапили на виставку, яка складалася з робіт незрячих людей різного віку. Там були і скульптури, і тактичні малюнки, і книги, створені учасниками та учасницями виставки під час майстер-класів у рамках інклюзивної навчальної програми галереї. Більше за все нас здивували знімки, зроблені незрячими людьми на плівковий фотоапарат. З одного боку, ці кадри показували зовсім інше сприйняття міського простору, з іншого — люди, які зробили фото, змогли дізнатися, що у них вийшло, лише зі слів своїх зрячих колег. Так ми познайомилися з сенсорною фотографією», — розповідає Марина Хрипун, співзасновниця проєкту «Інклюзивна лабораторія» та EDU Camp. Пізніше вони отримали невелику фінансову підтримку і розпочали експерименти: провели кілька зустрічей із незрячими людьми, які хотіли спробувати себе у фотографії. Після пробних занять стало зрозуміло, що одразу переходити до фотографії не можна, — для початку потрібне обговорення ключових компонентів майбутніх знімків (композиція, динаміка, світлотінь). Приблизно через півроку, завдяки підтримці галереї «Лабіринт» у Любліні та Українському культурному фонду, активісти розробили вступний курс із 5 занять з фотографії для незрячих. Спочатку фотограф-професіонал допомагає такій людині: налаштовує камеру, скеровує дії та описує композицію. Коли фото надруковані, їх переводять у тактильні зображення — на фолії обводять зображення спеціальною ручкою. 

«У сфері мистецтва для людей з інвалідністю в Україні поки не так багато можливостей взаємодії, як, скажімо, у спорті. Наприклад, під час першої сесії інклюзивного EDU Camp виявилося, що в українській жестовій мові майже немає термінів, пов’язаних з мистецтвом. Для незрячих людей тактильні макети можуть стати відмінною підтримкою, але саме навчання тактильності теж треба розвивати, — вважає Марина Хрипун. — Зрештою, у наших проектах ми сфокусовані в основному на проблемі доступності експозицій, а недоступність інфраструктури — це загальна проблема, яка включає в себе і міську інфраструктуру, і фінансування для забезпечення доступності інститутів. Спеціалісти в сфері культури можуть впливати на інклюзивність в цілому, роблячи культурний продукт більш доступним, підвищувати інтерес і розуміння цієї теми серед людей без інвалідності через освітні програми». 

Авторка: Оксана Семенік

Ілюстрації: Іра Ромб