Олена Червоник: «Культура — це прояв людської життєдіяльності»

Олена Червоник — дослідниця мистецтва та кураторка. З 2005 року вона живе не в Україні: отримала освіту з історії мистецтва в Канзасі та Нью-Йорку, працювала у Філадельфійському художньому музеї, тепер пише дисертацію з історії фотографії в Оксфорді. Ми поговорили з Оленою про українські й західні інституції, а також про те, як самоізоляція та криза вплинуть на культуру і що зміниться після карантину.



Ти працювала у Філадельфійському музеї в США, а також з «Ізоляцією» в Україні. Чим відрізняються американські та українські художні інституції? 


Мені важко порівнювати, бо я фактично ніколи не була частиною суто української інституції. «Ізоляція» — це досить специфічний випадок. Її заснували та нею керували люди із західною освітою й досвідом тривалого проживання за кордоном. Тобто характер подій, що ми створювали, масштаб дій, внутрішні процеси в самому фонді були не зовсім українського ґатунку. Я все ж таки дивлюся на українські інституції ззовні, як людина, не заглиблена по повній у внутрішні процеси. Але назагал можу констатувати, що в багатьох випадках в Україні бачу погано відпрацьований проджект-менеджмент: невміння планувати та системно виконувати роботу. В Україні складно планувати навіть на рік. Усе відбувається із горизонтом планування на місяць, якщо не на тижні. Очевидно, західні структури так не працюють. У Філадельфійському музеї виставки планують за десять років. Тобто десятирічна відстань — це орієнтовний план подій, а п’ятирічна — це вже точно заплановані. Будь-яку виставку, масштабну, ґрунтовну, науково пропрацьовану, створюють щонайменше п’ять років.


Можливо, річ у тім, що в Україні багато що вирішують державні бюджети, які можуть змінюватися по декілька разів на рік?


Так, очевидно. І про це вже багато говорили: горизонт державного бюджетного планування має бути хоча б на три роки. Якщо йдеться про державні інституції, ми впираємося в законодавчу базу. З ними ситуація складніша, бо тут якраз ще й впливає річний розподіл коштів. Але треба сказати, що і в «Ізоляції» важко було планувати на довгі терміни, хоча це була приватна інституція, що не залежала від державного бюджету. Приватного фінансування вистачало, щоб розрахувати план хоча б на рік. Але спонукати команду створити план, а тим більше його вчасно виконувати було важко. Були члени команди, які бралися виконувати роботу в ніч перед дедлайном, попри те, що він був запланований та повідомлений їм за місяці. Назагал часто бачу, що українським менеджерам треба вчитися ефективніше розподіляти час: ділити проєкти на стадії та виконувати їх поступово. Удосконалювати вміння працювати системно, як на макро-, так і на мікрорівні.


А як щодо музеїв?


Мені здається, що в Україні музейна справа так і не була реформована з радянського часу. Радянський музей — це місце виголошення ідеології: усталеної, офіційно сформульованої, а не критичної думки. Люди, які працювали в радянських музеях, були фактично завгоспами — зберігачами та утримувачами колекції, які головним своїм завданням вбачали контроль доступу до фондів. Цей доступ чи швидше його заборона і зараз є великим неврозом не тільки української музейної справи, але й наших бібліотек та архівів. Тобто музеї чи бібліотеки в США, в Європі працюють на те, щоб поширювати знання, а радянські працювали на те, щоб його «зберігати». Під «збереженням» розумівся контроль доступу до знання: видавати його по краплині правильним людям. До сьогодні переважна більшість так і працює. 


У радянському музеї не могла існувати позиція куратора, бо кураторство — це критичне опрацювання матеріалу. Такої професії просто не могло бути, бо вона стала б карколомно небезпечною для системи. Навіщо навчати критично ставитися до дійсності та до історії, якщо це фактично підривна діяльність?


Як реформувати музейну справу? Треба насамперед змінювати законодавчу базу. Не думаю, що точкові дії на місцях та окремі пасіонарії у вибіркових музеях щось кардинально змінять. Систему треба переінакшувати зі зміни законів, що цю систему регулюють. Для цього треба створювати ініціативну групу з галузевих експертів, які б, заручившись підтримкою зацікавлених депутатів, розробляли зміни до чинного законодавства. Я багато разів потрапляла на якісь круглі столи та подібного типу розмови в українському культурному середовищі, що просто констатували негаразди, — це було щось із розряду психотерапевтичних сесій. Хотілося б побачити дії більш прагматичного характеру: ініціативну групу музейників з реальним досвідом навчання та роботи в західних інституціях, які могли б проаналізувати поточне законодавство, ідентифікувати його недоліки та запропонувати конкретні законодавчі зміни. Словом, це законотворча та лобістична діяльність, яку має ініціювати та виконати сама музейна спільнота.



Нещодавно я брала інтерв’ю у соціолога культури Паскаля Гілена. Коли я сказала, що в Україні культура нестабільна річ, він виправив мене, що вона нестабільна всюди. Тобі теж здається, що культура — у будь-якому випадку нестабільна і турбулентна?


Я завжди дуже насторожено ставлюся до терміну «культура». Це занадто загальне слово, яке часто використовують аморфно, безпредметно. Культура — це усі прояви людської життєдіяльності. Це, наприклад, той факт, що ти їси виделкою, а китайці паличками. Але коли звучить слово «культура» в поточних дебатах в українському інфопросторі, найчастіше все ж таки йдеться про практики репрезентації. Візуальне мистецтво, театр, музика, кіно — це все практики репрезентації, а не культура в усьому величезному та багатошаровому об’ємі людської життєдіяльності.


Мало того, не існує універсальної, загальнолюдської «культури». Натомість є суспільні системи, що склалися історично та географічно обмежені. Поточні практики репрезентації в європейському суспільстві, до якого Україна, безперечно, теж належить, почали формуватися з Ренесансом, тобто саме тоді, коли й постала ранньомодерна капіталістична система. Світоглядна, економічно-політична система західного суспільства та його практики репрезентації, які ми називаємо «мистецтвом», — пов’язані речі. Капіталізм — чи меркантилізм XV—XVIII століть, чи індустріальний капіталізм XVIII—XX століть, чи поточний неоліберальний його прояв — завжди розглядав результати цих практик як «продукти», як щось, чим можна обмінюватися, торгувати. У такій системі мистецтво має додаткову, декоративну функцію, дуже помічну для накопичення соціального капіталу, який у певний момент можна трансформувати у фінансовий. А під час кризи від цих «продуктів» можна відмовитися — власне, тому, що вони декоративні: така вишенька на торті, без якої начебто можна прожити. Тобто якщо розглядати слова Гілена в історичному розрізі, з приміткою, що він коментує специфічний стан «культури» (слово беру в лапки, бо Гілен, як на мене, говорить про мистецтво, а не про усю культуру) саме західного модерного суспільства, тоді так, культура в капіталістичній системі нестабільна і турбулентна. 


При цьому існують суспільства, де історично ані система суспільного життя, ані економіка, ані практики репрезентації не були структуровані капіталістичною логікою. В домодерних неєвропейських суспільствах практики репрезентації були щільно пов’язані з космологією, що становила суспільний фундамент. Зрозуміло, що в такій системі ці практики репрезентації неможливо відрізати в момент кризи, бо вони є raison d’être, соціальним клеєм, без якого громада існувати не може в принципі.


Існує теорія — якої я теж притримуюсь, — що здатність до символізації, яка уможливлює наші практики репрезентації та культуру загалом, є однією з основних когнітивних функцій людини. Це те, що відрізняє нас від тварин. Момент, коли первісна людина створює перші наскельні малюнки, — це момент еволюціонування у гомо сапієнс. Тому трактування символізації, репрезентації як декоративних, додаткових елементів суспільства — сильно нездорова позиція, яка наразі й призвела Захід до глибокої світоглядної кризи. Як на мене, ми живемо в час великого зламу, потужної суспільної трансформації, коли поступово викристалізовується розуміння: всі люди мають гідність та права, серед яких основоположними є доступ до належного медичного обслуговування, до освіти, до житла, до символічного виміру суспільства. Це абсолютно базові права, а не вибіркові пільги привілейованих прошарків. 


На твою думку, чи зміниться щось через пандемію? Мені здається, на даний момент немає речей, які можна виділити як велику зміну у поведінці людей.


Я переконана, що зміни вже сталися. Просто вони настільки масштабні та карколомні, що не помітні миттєво. Нинішня пандемія та карантин, який вона сповідувала, — абсолютно переломний момент для світу. Серед моїх близьких та знайомих багато хто вже переформатував життя. Особливо це стосується споживацтва: ми почасти вимушено скоротили витрати майже до прожиткового мінімуму. Але ці скорочення стали досить катарсичними, бо виявилося, що прекрасно можна існувати без багатьох речей, які здавалися супернеобхідними. Я зловила себе на думці, що після карантину мені будь-яка реклама несуттєвих товарів виглядає абсолютно недолуго: незрозуміло, навіщо мені купувати ще одну сукню, чи ще одну сумку, чи обирати з сімох різних запахів засобу для миття начиння.


Ще відмічу, що ми почали звертати більше уваги на локальні події, на локальні спільноти. Виявляється, для відпочинку не треба їхати кудись дуже далеко — твоє місце проживання вже має величезну кількість ресурсів: і природних, і людських. 


В Україні я теж помічаю, що починається підтримка локальних бізнесів. А ще з’явилося розуміння важливості спільноти.


Так, абсолютно. До речі, в Оксфорді наразі активно обговорюють, що багато освітніх заходів можна залишити в онлайні і після карантину. Великі дебати зараз в університеті точаться з приводу онлайн-освіти. Зокрема, вирішують, чи може університет надавати онлайн-освіту іноземним студентам, без вимог перебування на території вузу. Бо приїжджати до Оксфорду коштує чималих грошей, багато потенційних здібних студентів їх не мають. А так університет міг би допомогти студентам з економічно менш розвинутих країн отримати непогану освіту. Карантин виявився великим поштовхом до демократизації освіти.


Думаю, карантин також актуалізував тему інклюзивності. Кіно- чи музичні фестивалі, наприклад, можуть перейти в онлайн і стати доступними всім. Хоча це начебто очевидні речі — надати доступ до кіно або музики. Чому не можна було продумати цю систему раніше?


Дійсно, онлайн створює інклюзивність та демократизує багато аспектів суспільного життя. Але з іншого боку, для онлайн-присутності треба щонайменше мати комп’ютер та інтернет. Тут ми впираємося в інфраструктуру і в той факт, що доступ до потужної мережі, коли можна обмінятися великими файлами, є далеко не у всіх. Власне, розмови про демократизацію освіти тривають саме в цьому ключі: сьогодні надавати доступ до освіти означає не лише створювати програми чи навчати вчителів, а ще й вибудовувати мережеву інфраструктуру.


Назагал я дивлюся на всі ці пертурбації дуже оптимістично. Мене нещодавно запитували в інтерв’ю, як я переживаю карантин. Я відповідаю, що я не є культивованою рослиною, що може вижити лише у тепличних умовах. Я є якимось типом бур’яну — як багато хто з нас, які дорослішали у пострадянський період: ми можемо адаптуватися до будь-чого, бо ми вже раз пережили найглибшу за усе ХХ сторіччя економічну кризу, повний колапс соціальних інститутів, девальвацію освіти, декілька революцій, мілітаристську агресію з боку сусідньої держави. Чим ще можна злякати пострадянське покоління українців? Ми резистентні до криз та колапсів дикі рослини, що виживуть за будь-яких умов.


Фото автора Tommy LopezPexels

logo of creative europe
Логотип Українського Культурного Фонду
Logo of european commision
Логотип Міністерства Культури України