Культурна дипломатія — це дуже потужний інструмент, який часто, на жаль, сприймають в Україні несерйозно. Так, Український інститут, який покликаний популяризувати українську культуру за кордоном, створили тільки два роки тому. Ми розпитали трьох культурних менеджерок про те, в чому сила культурної дипломатії та як вона працює. 

Ірина Шум, консулка Генерального консульства України в Мюнхені:

Культурна дипломатія не лише допомагає формувати бренд країни. Вона є важливою складовою зовнішньої політики держави, її «третім стовпом» поряд із безпекою та економікою, як сказав канцлер Німеччини Віллі Брандт. Для мене суперсила культурної дипломатії в тому, що вона дуже дієва у боротьбі зі стереотипами. Наприклад, ми, державні службовці, можемо годинами говорити про ситуацію з правами людини в Криму після анексії півострова Росією, однак коли художниця Марія Куліковська під час artist talk в одному з культурних центрів Мюнхена розповідає про своє мистецтво, про своє дитинство, про історію своєї родини до та після 2014 року, це зовсім інше. Це не просто про факти та цифри — це про емоцію, яка залишається надовго.

Знаючи, що основними напрямами моєї роботи в Генеральному консульстві України в Мюнхені будуть культурна дипломатія та зв’язки з громадськістю і ЗМІ, я озброїлася англомовною літературою про українське мистецтво, презентаціями успішно реалізованих проєктів та списком потенційних партнерів як з України, так і з регіону призначення. Почала з того, що надіслала близько двох десятків мейлів керівникам ключових культурних інституцій (переважно музеїв) з пропозицією зустрічі та обговорення можливостей співпраці. Яким же було розчарування, коли на свої запити я отримувала переважно ввічливі відписки. У підсумку мене прийняв один директор музею, і це спочатку дуже дезорієнтувало, адже склалося враження, що Україна та наша культура тут не викликають інтересу. Лише з досвідом стало зрозуміло, наскільки велику роль у таких справах відіграє посередництво з професійного середовища.

Якщо говорити про конкретні проєкти, то у 2018 році ми започаткували Тижні України в Баварії — регулярний формат репрезентації України в одній із земель Південної Німеччини. Ідея народилася досить спонтанно: так співпало, що протягом двох місяців — жовтня та листопада — в цьому регіоні мала відбутися низка культурних і політичних подій, так чи інакше пов’язаних з Україною. Це були як заплановані нами проєкти, так й ініційовані іншими організаціями. Нам здалося, що проведення цих заходів під загальним українським брендом зробить їх більш помітними. Обговорили ідею з Державною канцелярією Баварії, домовилися про спільний патронат — так і з’явилися Тижні української культури.

Наступного року, у 2019-му, ми багато готувалися, обирали теми, шукали партнерів —

словом, формували свою програму вже під фестиваль. У результаті вдалося провести близько 20 івентів: літературні зустрічі українських та німецьких авторів, концерти Dakh Daughters та «Піккардійської терції», Дні українського кіно в Мюнхені, наукові та політичні дискусії, економічний форум. Також у пам’ять про Олександра Гнилицького відкрили мурал на стіні ательє, де своє останнє творче десятиліття працював художник.

Ще одним нововведенням став відкритий конкурс проєктів. Щороку перед поданням пропозицій на фінансування за бюджетною програмою, яка стосується підтримки позитивного іміджу та українства за кордоном, ми збираємо пропозиції від спільноти. По суті, кожен, хто має проєкт та партнера в землях Баварія та Баден-Вюртемберг, може податися на державне фінансування від МЗС. На моїй пам’яті це вперше, коли дипломатична установа оголосила open call проєктів, і ми тішимося, що колеги з інших посольств та консульств також запровадили цю практику.

Щодо комунікації, то не можу сказати, що йдеться про якийсь конкретний меседж, який ми хочемо донести. Ми не ретранслюємо ідеальну чи виключно позитивну картинку, але й не створюємо образ жертви. Місія культурної дипломатії як складової державної комунікації — не донесення політичного меседжу, а створення простору розуміння та довіри. У цьому допомагають правдивість та чесність. Власне, вони й відрізняють культурну дипломатію від пропаганди. Тому наша мета через культуру показати сучасну Україну такою, якою вона є.

Відкриття Тижнів України в Баварії у 2019 році концертом Dakh Daughters в Мюнхенській філармонії стало знаковою подією. Важливо, що захід відбувся завдяки фінансовій підтримці Українського інституту та департаменту культури Мюнхена. Крім того, що ще кілька тижнів надходили захоплені відгуки глядачів, цей івент, як на мене, перетворив Тижні України в Баварії з ідеї на платформу для взаємодії. Саме після концерту ми отримали декілька пропозицій співпраці від німецьких культурних інституцій, прохання включити кілька українських проєктів у програму Тижнів наступного року, а також побачили готовність німецьких партнерів з державного сектора до розширення формату.

Про українську культурну дипломатію як системне явище почали говорити після Революції Гідності. Поява та зміцнення інституцій, до компетенції яких входять питання культурного експорту, вивели культурну дипломатію на якісно новий рівень, однак ще є над чим працювати. Перше — це налагодження комунікації як між самими інституціями, так і між інституціями та посольствами, консульствами за кордоном. Важливо, щоб це відбувалося на початкових стадіях проєкту. Друге — горизонт бюджетного планування. Для співпраці з іноземними культурними інституціями критичною є можливість планування принаймні на два-три роки вперед. Річний горизонт планування, а відтак неможливість перенесення проєкту на наступний рік не лише суттєво обмежує умови та опції його реалізації, а й часто робить неможливим партнерство з впливовими інституціями.

Юлія Федів, виконавча директорка Українського культурного фонду:

Сила культурної дипломатії базується на унікальності мови мистецтва, яка вражає, змушує рефлексувати. Є універсальні теми, зрозумілі людям у різних країнах світу: боротьба за свободу та гідність, мир і війна, пошук себе на рівні особистості чи навіть цілої нації… З їхньою допомогою можна говорити про Україну як державу, водночас виняткову та близьку із загальносвітовим суспільно-політичним контекстом. Для мене культурна дипломатія — це широке поняття, комплексна робота, яка виходить за межі традиційного смакування короваєм іноземними делегаціями. Проєкти міжнародної співпраці, які підтримує УКФ, точкові мистецькі інтервенції, які здійснює Український інститут, програма перекладів вітчизняної літератури Українського інституту книги — кроки, що працюють на імідж країни, поширення інформації про її культуру, уникаючи застарілих стереотипів. Звісно, хотілося б, щоб на рівні державників було ще більше уваги до цього питання, адже поки, на жаль, перевага в інформаційній, культурній «звитязі» не на нашому боці.

До роботи в Національному бюро програми ЄС «Креативна Європа» в Україні та Українському культурному фонді основною сферою моєї діяльності була координація міжнародних культурно-мистецьких та медійних проєктів. Зокрема, протягом п’яти років я була координаторкою німецько-польсько-українського мистецького соціального проєкту «Включення»: у співпраці з німецькими, бельгійськими, французькими, італійськими та польськими митцями ми створювали кроссекторальні проєкти за участю дітей із соціально незахищених сімей та дітей — учнів циркової школи Анатолія Залевського, академії Сержа Лифаря, Київської консерваторії та інших закладів мистецької освіти Києва та області. Крім того, була дотична до координації першого міжнародного театрального шоукейсу за підтримки Європейської театральної конвенції, міжнародних медійних проєктів за участю «Німецької хвилі», проєктів міст-партнерів України та Німеччини тощо. Аудиторії хотілося донести передовсім те, наскільки талановитими є українці, наскільки ми відкриті до співтворчості та спілкування з представниками інших країн.

Коли під час Революції Гідності митці були її учасниками, підтримували протестувальників своєю творчістю та освітньою діяльністю («Мистецький Барбакан», «Університет Майдану»), відбувся важливий зсув: художники, філософи, письменники, музиканти знову стали лідерами нації. Мені здається, це дало потужний поштовх до того культурного відродження, яке ми спостерігали останні п’ять років.

На мою думку, головна проблема нашої культурної дипломатії полягає в тому, що в країні досі відсутня повноцінна, ґрунтовна стратегія гуманітарного розвитку. Крім того, цього року ми зіткнулися з ситуацією, коли уряду необхідно було доводити важливість існування та функціонування культурних інституцій, які б могли її реалізовувати. Поступ у цій сфері можливий лише за умови розуміння на вищому рівні керівництва держави необхідності культурної дипломатії як складової творення іміджу України. Поки цього не буде, ми матимемо справи з ініціативами окремих пасіонаріїв.

Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту:

Для мене, як і за визначенням, сила культурної дипломатії полягає в тому, що вона змінює сприйняття та ставлення на персональному рівні: нехай повільно, але назавжди — принаймні, дуже надовго. Якщо вже ви полюбили іспанського письменника, французького художника чи німецьку філософію, то це не зміниться з виборами у жодній з цих країн. І це точно зробить ваше ставлення до тієї культури та країни позитивним, нехай навіть у її історії будуть страшні сторінки, як, наприклад, у Німеччини.

Щодо подій, коли саме культурна частина зіграла важливу роль, яскравим прикладом є кампанія на підтримку Олега Сенцова. Це зробило видимою проблему в’язнів Кремля і викликало резонанс через культурну діяльність Олега Сенцова.

Український інститут працює, аби посилити суб’єктність — як назовні, так і всередині країни (бо це частини одного й того ж процесу) — засобами культурної дипломатії. Простими словами: ми розвиваємо міжкультурні зв’язки між Україною та іншими країнами, аби наш голос почув світ і зрозумів нас, аби пояснити, хто ми є, і спростувати стереотипи та міфи, які про нас нав’язують інші або які сформувалися історично. Українській аудиторії нам важливо транслювати, що ми цікаві світові, але нам треба працювати, аби первинний інтерес як до чогось нового перетворився на постійний інтерес як надійного та важливого партнера. Завдяки культурі ми можемо створювати альтернативний наратив, навіть якщо виникає негативний інформаційний фон.

На цей та наступний роки ми запланували і вже оголосили більшість довготривалих програм у різних напрямках нашої діяльності. Це про сталість та можливість побудови довіри як з боку наших іноземних партнерів, так і українців, для яких ми створюємо ці можливості взаємодії зі світом. Програми мають різні формати: від перекладів української драми та промоції українських кінострічок до підтримки студій україністики та резиденцій, які, сподіваємося, наступного року зможуть відбутися.

Наш найбільший виклик — це сталість та системність, адже успіх культурної дипломатії досягається через довіру, яка стає можлива завдяки рокам спільної роботи. Також нам треба працювати на принципах відкритого суспільства, спрощувати процедури і слухати здоровий глузд, а не ускладнювати бюрократичні перепони — якщо говорити про роль держави.

Авторка: Оксана Семенік