Українська культура за час суворого карантину переживала турбулентність: спочатку держбюджет на фінансування культури хотіли скоротити вдвічі (Держкіно взагалі планували урізати бюджет на 750 мільйонів гривень — з 775 мільйонів), згодом Національний центр Олександра Довженка оголосив себе банкрутом через ненадходження бюджетних коштів. Більшість фестивалів та подій відмінили або перенесли у віртуальний простір.

Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ) — один із найбільших в Україні. Цього року, як і більшість фестивалів та інших культурних подій, він відбудеться онлайн. Нові дати 11-го ОМКФ — з 25 вересня по 3 жовтня. Цього року фестиваль отримав грант від Креативної Європи. Ми поговорили з Юлією Сінькевич, генеральною продюсеркою Одеського кінофестивалю, про майбутнє української кіноіндустрії, про те, що зміниться через пандемію в усьому світі, та про важливість інституцій.

Одеський кінофестиваль цього року відбудеться і офлайн, і онлайн. Які події перейдуть в онлайн, а які залишаться в офлайн-форматі?

В офлайні залишиться тільки показ на Потьомкінських сходах — наш щорічний великий перформанс класики німого кіно в супроводі симфонічного оркестру або хору. Це безкоштовний кінопоказ, який відвідує багато людей. Його неможливо перенести в онлайн, і він є візитівкою Одеського кінофестивалю. А все інше — події, кінопокази, зустрічі з творчими групами, майстер-класи — відбудеться у віртуальному форматі. Зараз розробники працюють над новою платформою, сайтом кінофестивалю, де будуть відбуватися покази.

Першим кінофестивалем в Україні з таким досвідом став Docudays. Принцип роботи платформи буде схожим?

Одразу коли розпочався жорсткий карантин, ми радилися з іноземними колегами, які теж планували перехід кінофестивалів в онлайн-формат. І звичайно, Docudays ділились з нами досвідом. Я теж за них вболівала і дуже переживала, щоб усе вдалося. Вони робили все в дуже стислі терміни. У нас ще є трохи часу — це плюс. Але в Docudays була перевага: вони були перші, тому зацікавленість і підтримка більша. Ми ж будемо спостерігати, чи залишиться звичка у людей брати участь в онлайн-подіях. Але у нас інший профіль, і Одеський кінофестиваль має свою аудиторію, яка вже чекає на фільми програми.

Як змінилася робота за час карантину?

З одного боку, ми звикли дистанційно організовувати фестиваль, бо офіс у Києві, а фестиваль в Одесі. З іншого — усі наші зустрічі переносяться в онлайн. Але я заспокоювала себе і колег: уявіть, якби це сталося десять-двадцять років тому, коли було гірше з інтернетом та інструментами. Зараз, де б ти не був, можеш працювати і є купа інструментів, які тобі допомагають… Спочатку була фрустрація, але ми вже звикли і тепер думаємо, чи варто взагалі повертатися до роботи в офісі. Те, що кінофестиваль переходить в онлайн, для нас складний крок, проте головною метою є максимально зберегти атмосферу і дати близький досвід до того, як би це відбувалося офлайн. Концепція лишається та сама, коригуємо організаційні моменти. 

 Чи відмовився хтось від показу своєї стрічки онлайн? 

Прийом фільмів ми завершили за планом: у середині квітня. Нам продовжували надсилати фільми, навіть під час жорсткого карантину. Коли ми прийняли рішення про переформатування, то усім повідомили про це. І чесно кажучи, я з острахом чекала, який буде відсоток тих, хто відмовиться. Але він невеликий; сейлз-агенти, продюсери, режисери йдуть назустріч, бо іншого виходу на сьогодні немає. Раніше цикл був такий: спочатку велика фестивальна прем’єра, потім прокат у кінотеатрі, далі телевізійний прокат і вже потім онлайн-показ. Зараз усі розуміють, що потрібно давати фільму шанс зустрітися з аудиторією хоча б у такому форматі. Для мене була показовою українська прем’єра фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», що відбулася на Docudays. Режисерка встигла відчути смак фестивальних показів та прем’єр (стрічка отримала нагороду за режисуру на кінофестивалі Sundance у США. — Прим. ред.) і дуже переживала, що не зможе показати фільм на великому екрані в Україні. Але після онлайн-прем’єри їй писало стільки людей із різних міст, які, можливо, ніколи б і не потрапили на цей показ, якби він відбувався в кінотеатрі. 

Були режисери, які відмовилися і вирішили чекати на інший фестиваль, можливо навіть рік, бо не хочуть виходити в онлайн. Здебільшого це стосується дебютів, адже для режисерів є мрією представити свій фільм саме в класичному форматі кінофестивалю. 

Наскільки онлайн-прем’єра впливає на увагу до стрічки? Фільм Ірини Цілик, хоч він і був доступний усього добу, переглянуло декілька тисяч людей. Чи можна стверджувати, що онлайн-покази можуть дати режисерам, особливо молодим, більшу аудиторію? 

Фільм Іри Цілик — це специфічний приклад. Перегляд на ноутбуці чи по телевізору для документального кіно є більш звичним. А покази документальних стрічок у кінотеатрі — навпаки. Що стосується прем’єр, то вочевидь це відкриває широкі можливості для аудиторії: не треба нікуди їхати, можна подивитися навіть з іншої країни (але у нас буде геоблок, тому що це вимога правовласників). Адже в когось немає можливості поїхати в Одесу або в інше місто заради фільму, а в багатьох містах взагалі немає кінотеатрів. Тому, звісно, онлайн-покази відкривають нові можливості. Але в ігровому кіно велике значення має звук, кольорокорекція тощо, і тому це деякою мірою обкрадання картини й того задуму творчої групи, який вкладено в її реалізацію. А більшість людей дивиться навіть не на хорошій плазмі, а на ноутбуці або планшеті чи телефоні.

2020-й буде роком не те щоб загублених фільмів, але тих, які могли б вистрілити, чия доля могла б скластися по-іншому. Наступного року фільмам буде набагато важче, бо вони можуть загубитися серед нових. Тому ми вирішили не відмовлятися від фестивалю. Так, не буде червоної доріжки і не можливо відтворити такі моменти, як дихання залу, але буде щось інше, щось нове.

Як змінився бюджет фестивалю? 

Він зменшився. Немає витрат, які пов’язані з орендою локацій, з приїздом гостей, з інфраструктурою, тому бюджет зменшився суттєво, відсотків на п’ятдесят-шістдесят. Але є додаткові витрати на розробку платформи, а це недешевий процес. 

Чи не зменшиться через це кількість офлайн-подій? Якщо одразу думати про онлайн, це зменшить витрати і ризики. 

Я вважаю, що офлайн-події не зникнуть. Може, якийсь час їх буде менше, діятимуть обмеження щодо кількості людей, але великі заходи не зникнуть. Усі на собі відчули, як це — кілька місяців сидіти біля екранів, від цього вже нудить. Хочеться простих радостей: побачити людей, обійнятись, посидіти в кафе, піти в кіно. Людина — соціальна істота, вона прагне спілкування завжди. Не віртуального, а реального. 

Якщо глобально говорити про кіно, то великі фестивалі, такі як Канни, нікуди не зникнуть, вони відбуватимуться у традиційному церемоніальному форматі; менші, можливо, будуть переформатовуватися. Тут варто врахувати два моменти: глядацьку звичку, яка може змінитися, і світову фінансову кризу, яка може вплинути на існування фестивалів. Але я говорила з колегою з Німеччини, і ми дійшли висновку, що зараз, принаймні на майбутні два роки, проєкти будуть локалізуватися. Буде концентрація не на міжнародній співпраці, як раніше, а на своїй локальній аудиторії — через те, що мобільність контенту обмежена і виробництво теж. Але все це повернеться — і копродукція, і співпраця, і взаємообмін. Фестивалі не помруть. Я порівнюю це з оперою, наприклад, або з паперовими книжками, які нікуди не поділися за кілька століть.

Як може змінитися українська кіноіндустрія через вплив кризи? 

У мене є оптимістичні й песимістичні прогнози та варіанти розвитку подій. Уже більше пів року ми [представники кіноіндустрії] спостерігаємо, як усе напрацьоване розвалюється. Ми ще не дійшли точки неповернення, але дуже швидко туди прямуємо, незважаючи на те, що приймають якісь законодавчі акти — непогані, які мають сприяти розвитку кіноіндустрії, наприклад про кеш-рібейти. Але водночас те, що відбувається з Довженко-Центром, — жахливо. 

У кіноіндустрії, як і в економіці, у березні був зірваний стоп-кран. Зараз відновлюються зйомки фільмів, реклами, але не в тому об’ємі. Що буде? Як я сказала, буде орієнтація на локального глядача, невеликі за бюджетом формати, камерні фільми та серіали, що не потребують масових сцен і бюджетів, зняті на одній чи двох локаціях. Бо великі вкладення мало можливі. 

Досі немає стратегії з відновлення кінотеатрів після кризи. А коли вони відкриються, немає гарантії, що у них буде висока відвідуваність. 

Необхідно визначити пріоритети: який нам потрібен контент, які фільми підтримувати, як розвивати таланти, як їх не втратити взагалі, коли всі підуть працювати кур’єрами. Багато країн розробили «фінансові пакети» для підтримки креативних індустрій, спрямовані на збереження культурного середовища, щоб люди не пішли з професії, а збагачували культуру і просували країну на міжнародному рівні. У нас така стратегія поки є лише на папері в новому законі, проте бюрократія може затягнути реалізацію на тривалий період, а оскільки державне фінансування в Україні прив’язане до календарного року, то виділені кошти можуть повернутися до бюджету і не виконати своєї функції. 

Яка взагалі мала би бути адекватна державна стратегія в плані підтримки кіноіндустрії, якщо ми говоримо не тільки про виділення коштів?

Питання не в сумі фінансування. На мою думку (багато хто з продюсерів та режисерів кине у мене каміння), бюджет, який виділяють на рік на кіновиробництво, адекватний і відповідає обсягам, які є у наших сусідів — Польщі, Чехії, Словаччини. Питання в пріоритетах. Хорошим прикладом є Грузія, де сім-вісім років тому при мізерному бюджеті знімали два фільми, що вистрілювали на всіх фестивалях. Вони розуміли, що у них немає права на помилку і потрібно підтримати ті проєкти, які принесуть країні позитивний імідж. Я займаюся фестивальним кіно і можу більше про нього розказати, але не слід забувати, що є масове кіно, дитяче, серіали теж потрібні. Треба визначити пріоритетність цих програм. 

Звичайно, має бути міжнародна стратегія: як співпрацювати з іноземними партнерами, просувати українське кіно на різних етапах, просувати Україну як надійного партнера, (чим ми не можемо похвалитися останнім часом, бо довіра, яку ми довго заробляли, зараз хитається). Потрібно, щоб це був комплексний підхід. Грубо кажучи, не можна підтримати лише сценаристів і сподіватися, що у нас буде все добре. Треба за кожним напрямком визначати пріоритети.

Потрібно думати про дистрибуцію. Зараз платний контент став безкоштовним — треба думати, як це правильно монетизувати, коли у нас існує катастрофічна ситуація з піратством і ми ніяк як держава не захищаємо інтелектуальну власність і не боремося з цим явищем. А це вже сьогодні має бути пріоритетним напрямком, який багато що змінить. Наприклад, кажуть, що стрічки в кінопрокаті зібрали мало, — а потім видно, що на піратському ресурсі їх подивилися десятки тисяч глядачів. 

Ви згадували про міжнародну співпрацю. У вас є спільний проект з Українським інститутом — розкажіть про нього детальніше.

У просуванні кіно на міжнародній арені Український інститут, по суті, має функції, які є й у Держкіно. Наша співпраця пов’язана з Producers Network — це одна з програм каннського кіноринку для посилення співпраці європейських та світових продюсерів. Організована низка зустрічей, презентацій, а програма структурована таким чином, що кожного дня є фокус на певну країну. І вперше за всю історію буде український день. Братимуть участь п’ятеро продюсерів: Дар’я Бассель, Денис Іванов, Олександра Костіна, Ігор Савиченко, Володимир Яценко.

Якщо говорити про те, чому саме ми стали партнерами цієї програми, то ми намагаємося позиціонувати Одеський кінофестиваль не лише як подію, що відбувається раз на рік, а скоріше як інституцію, яка комплексно підтримує українське кіно. 

Так, ми бачимо, наскільки «видимість» інституції зіграла роль з Довженко-Центром — коли через підтримку спільноти вдалося отримати фінансування на рік. 

Довженко-Центр свою репутацію заробив роботою. Кінематеку, наприклад, ніхто не побіг захищати, бо більшість навіть не знає, чим вона займається та де знаходиться. А от центр Довженка знають за проєктами, знають [директора центру] Івана Козленка; навіть те, як стала виглядати сама будівля, є «видимим». Втратити це все було би epic fail — я б сказала, навіть злочином. 

Мені здається, що справи центру покращаться. Але незрозумілою лишається стратегія виходу з кризи та підтримки. І те, чи буде ця стратегія взагалі. 

Складається враження, що складно планувати якісь стратегії та довгострокові проєкти, тому що кожного разу ніби будуєш з нуля. 

На жаль, стратегічне планування в Україні не найкраще. Однією зі «стратегій» — найпершою, яку запропонував попередній ексміністр фінансів, — було повне позбавлення фінансування культури. Звісно, в усьому світі зараз теж ламають голову над стратегіями, бо немає розуміння, коли нарешті все запрацює на повну, — в усіх буде по-різному. Хоча в Україні ми настільки звикли до нестабільності, що це теж допомагає бути гнучкими та швидше пристосовуватися до непередбачуваних обставин.

Минулий рік був дуже потужним для українського кіно. Міжнародні нагороди отримували «Додому» Нарімана Алієва, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Як змінилося сприйняття українського кіно за кордоном за цей час? 

До війни, наприклад, взагалі не розрізняли російське/українське: все сприймали російським. Я досі чую від іноземців здивовані питання про те, що українська і російська — це не одна й та сама мова. З початком війни нас ідентифікували окремо, виріс попит та зацікавленість щодо фільмів, які торкаються теми війни, Донбасу, Криму. Це допомогло нам звернути на себе увагу, хоча хотілося б, щоб це відбулося не такою ціною. За останні роки почали більше знати режисерів, продюсерів, фестивалі, ОМКФ зокрема. Якщо в Одесу раніше приїздили, сприймаючи це як екзотичний напрямок, то зараз іноземні відвідувачі їдуть за конкретними проєктами, з намірами знайти режисерів, акторів, сценаристів, операторів тощо, побачити, чи можна тут знімати проєкти, які в них є. 

На міжнародних фестивалях останнім часом був як мінімум один український фільм, який або отримав нагороди, або брав участь у програмі. Це хороший результат за короткий термін, незважаючи на турбулентність. Важливо, аби цей розвиток не зупинився.

Коли критикують українські фільми, то забувають, що індустрії як такій менше десяти років, а це дуже мало. Я беру відлік від 2010-го, коли переформатували Держкіно і відновилася системна підтримка кіноіндустрії. 

Чому рахуєте саме від системи підтримки? 

Так, тому що з підтримкою почали запускати продюсерську систему, почалися пітчинги, одночасно стартували багато проєктів різних жанрів, напрямків, фестивальних і не фестивальних. Почався розвиток галузі, створення робочих місць, розвиток талантів тощо.

Які тенденції серед українських режисерів ви помітили останнім часом? 

В ігровому та документальному кіно, звісно, багато фільмів на тему війни. Причому з різних боків: це може бути історія під час воєнних дій, може бути уявне післявоєнне майбутнє. Ця тема буде присутня в кіно ще дуже довго, я думаю. Нам багато надсилають соціальних драм, які, як правило, відбуваються десь у провінціях з психологічно зломленими людьми. 

Я часто запитую режисерів, особливо тих, хто народився в Києві чи іншому великому місті і не знає, як живе село, чому їх так цікавить ця тема. Можливо, справа у заїжджених історіях або автентичності побуту. Мені цікаво, чому молоді люди 20-25 років беруться за складні теми, часто без хепі-енду та надії. Цікаво було б розгадати цю історію. З іншого боку, Наріману Алієву було 26 років, коли вийшов «Додому». Це дуже зрілий фільм, на дуже серйозну тему, тому справа не у віці. 

У багатьох фільмах обігруються стереотипи, які нам дісталися від Радянського Союзу, які живуть у кожному з нас. Вони показують низький рівень культури. Звичайно, коли стільки поколінь було відрізано від світового культурного контексту, далі відродити і наздогнати складно. Але і за часи незалежності не намагалися з цим працювати. Коли я навчалася в школі, про кіно мови не було. Моє покоління десять років кінотеатри в очі не бачило. У Києві відкрився лише один кінотеатр, коли мені було чотирнадцять, — «Кінопалац», але там показували масовий Голівуд з попкорном. Інтернету не було, щоб дивитися вдома Бергмана чи французьку нову хвилю. Так і виросло ціле покоління, яке не сприймає фестивальне кіно.

Як з цим можна працювати? Змінювати культуру кіноперегляду? 

За допомогою освіти, звісно. У європейських країнах є шкільний предмет — кіномистецтво. Велику роль також відіграє телебачення, бо воно може або відповідати на вимоги глядача, або пропонувати йому той контент, який глядач може не одразу сприймати, але привчати до нього. Наше телебачення пішло найлегшим шляхом. А це, відповідно, впливає на якість та формування думки в аудиторії. 

У будь-якому випадку все буде добре. Просто невідомо коли і з ким (сміється). 

Я вірю, що через те, що ми звикли до постійних перепон, ми швидше адаптуємося, швидше реагуємо і розвиваємося в таких умовах. Зараз світ хоч закритий, але відкритий віртуально, тож можна використати цей час для того, щоб реалізувати класні проєкти.

На які прем’єри українських режисерів особисто ви чекаєте?

Я вже бачила фільм «Атлантида» Валентина Васяновича, проте, звісно, чекаю на українську прем’єру. Дуже чекаю на режисерський фільм Наталі Ворожбит «Погані дороги», «Стоп-Земля» Каті Горностай, фільм Марини Ер Горбач «Клондайк», «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня, на ігровий дебют Іри Цілик «Я і Фелікс» і, звичайно, на фільм Олега Сенцова «Носоріг».

Авторка: Оксана Семенік

Фотографка: Лола Мамаджанова