Що робити зі старою електростанцією, яка більше не виробляє енергію? Із шахтою, яка втратила свою промислову функцію? Один варіант ‒ знести й побудувати щось нове. Інший ‒ уважно подивитися на цей простір і зрозуміти, яке нове життя він може отримати.
Саме про це йдеться, коли ми говоримо про ревіталізацію культурної спадщини. Ми поговорили з кандидатом історичних наук Романом Харковенком про те, як Європа переосмислює старі будівлі, чим цей досвід може бути корисним для України, які приклади варто вивчати уважніше і з чого починати, якщо громада хоче повернути до життя занедбаний об’єкт.
Що таке ревіталізація культурної спадщини?
Ревіталізація культурної спадщини, якщо пояснювати просто, це процес повернення до життя занедбаних історичних об’єктів. Але важливо, що йдеться не просто про ремонт або косметичне оновлення будівлі.
Суть ревіталізації в тому, щоб змінити функціональне призначення об’єкта і водночас зберегти його автентичність. Наприклад, стара фабрика може стати артцентром, колишній вокзал може перетворитися на музей, а промислова територія, яка роками стояла порожньою, може почати працювати як культурний або креативний кластер.
У цьому й полягає головна відмінність ревіталізації від звичайного ремонту. Ремонт переважно відновлює фізичний стан об’єкта. Ревіталізація ж надає йому нову роль у житті міста або громади.
Чим ревіталізація відрізняється від реставрації?
Реставрація більше пов’язана зі збереженням або відтворенням історичного вигляду об’єкта. Її завдання, максимально коректно працювати з пам’яткою, зберегти її автентичні риси, матеріали, архітектурні особливості.
Ревіталізація має інший фокус. Вона теж передбачає збереження автентичного вигляду будівлі, але водночас дозволяє адаптувати її під сучасні потреби. Простір може змінити функцію, стати відкритим для громади, бізнесу, освіти, культури і туризму.
Тобто ревіталізація відповідає на питання: як зробити так, щоб стара будівля не просто збереглася, а знову стала потрібною?
У хороших кейсах вона може стати рушієм суспільних змін, бо працює не лише з архітектурою, а й з потребами людей.
Як у Європі ставляться до культурної спадщини?
У Європі культурну спадщину дедалі частіше розглядають як ресурс. Старі промислові об’єкти можуть ставати новими просторами для мистецтва, дизайну, освіти, бізнесу чи туризму. Історичні будівлі можуть отримувати нові функції, залишаючись при цьому частиною міської пам’яті.
Один із важливих принципів такого підходу, адаптивне використання. Його суть у тому, що будівлю не консервують як недоторканий об’єкт, але й не руйнують заради нового будівництва. Її переосмислюють так, щоб вона відповідала сучасним потребам.
У європейському контексті ревіталізація також пов’язана зі сталим розвитком. Відновлення пам’яток може допомагати громадам працювати з конфліктами минулого, зміцнювати локальну ідентичність і створювати нові точки взаємодії між людьми.
Окрему роль відіграють і міжнародні програми, зокрема програма ЄС «Креативна Європа», через яку Європейський Союз підтримує транскордонні проєкти, пов’язані із діджиталізацією та збереженням культурної спадщини. Зокрема ‒ через конкурс «Європейські проєкти співпраці».
А що відбувається з ревіталізацією в Україні?
За останні десять років цей процес помітно активізувався. В українських містах з’явилися приклади, коли старі промислові або військові об’єкти перетворювалися на культурні простори, мистецькі центри, інноваційні хаби.
Серед найбільш відомих прикладів можна згадати Мистецький арсенал у Києві. Це трансформація військової споруди XVIII століття в один із найбільших культурно-мистецьких комплексів Європи.
Ще один приклад, Jam Factory Art Center у Львові. Це сучасний артцентр у будівлі колишньої фабрики повидла.
Також важливим кейсом є Промприлад. Реновація в Івано-Франківську, де старий завод перетворюється на інноваційний центр, що поєднує бізнес, освіту, культуру та громадські ініціативи.
Водночас український контекст має свою специфіку. Сьогодні ревіталізація часто поєднується з відбудовою пошкоджених об’єктів, документуванням руйнувань і роботою над майбутнім відновленням. Також активно розвивається діджиталізація спадщини: створюються цифрові реєстри та 3D-моделі пам’яток, які можуть допомогти в їхньому захисті.
У чому різниця між підходами в Україні та Європі?
Якщо коротко, в Європі ревіталізація частіше спирається на систему. Там є державні гранти, приватні інвестиції, чіткіші регламенти адаптивного використання і сильний акцент на сталому розвитку.
В Україні багато таких процесів поки що тримаються на ініціативі, волонтерських зусиллях та донорській підтримці. І фокус тут дещо інший. Це не лише про екологічність чи розвиток, а часто про збереження культури та ідентичності в умовах війни.
Правова база також відрізняється. У Європі правила роботи з такими об’єктами більш сформовані. В Україні цей процес ще розвивається, а багато підходів перебувають у стадії формування.
Які європейські приклади ревіталізації варто знати?
Європейський досвід цікавий тим, що показує дуже різні сценарії роботи зі старими будівлями. Десь акцент зроблено на мистецтві, десь на бізнесі, десь на туризмі, десь на поєднанні старого і нового в одній архітектурній формі.
До появи музею район Саутворк у Лондоні був депресивною територією. Але після трансформації колишньої електростанції в музей сучасного мистецтва цей простір почав притягувати мільйони туристів, новий бізнес і нові економічні можливості для району.
Для України цей кейс важливий тим, що культура тут виступає не як витрата, а як інструмент розвитку. Занедбані промислові об’єкти можуть ставати не просто красивими культурними просторами, а точками, які генерують прибуток, оживлюють місцевий бізнес і об’єднують громаду.
Ще один важливий момент, доступність. Основна експозиція Tate Modern доступна для широкої аудиторії. Це робить мистецтво не привілеєм, а звичкою.
І, звісно, масштабне мислення. Турбінний зал Tate Modern дозволяє створювати інсталяції, які не помістилися б у звичайній галереї. Тобто індустріальна архітектура не приховується, а стає перевагою простору.
Інший приклад, Zollverein в Ессені. Колись це була одна з найбільших вугільних шахт Європи, а сьогодні це культурний хаб із музеями, дизайнерськими студіями та громадськими просторами. Об’єкт включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Zollverein важливий для України передусім як приклад роботи з промисловою спадщиною. Особливо це може бути актуально для регіонів Донбасу та Кривбасу, де важка промисловість довго визначала економіку, міський ландшафт і самоідентифікацію міст.
Головний урок цього проєкту полягає в тому, що старі заводи, шахти й промислові комплекси не обов’язково сприймати як проблему. Вони можуть стати ресурсом для нової економіки.
Zollverein показує, що моноцентричні міста можуть поступово ставати мультифункціональними. Якщо раніше територія працювала навколо однієї індустрії, після ревіталізації вона може поєднувати дизайн, мистецтво, туризм, бізнес-офіси, освіту та інновації.
Також важливо, що такі проєкти можуть включати екологічну рекультивацію. Промислова зона може поступово ставати парком або громадським простором. А залучення молоді через нові сенси, освіту та інновації допомагає змінювати не лише територію, а й уявлення людей про неї.
У Лісабоні є LX Factory, занедбаний текстильний комплекс, який перетворився на творче «місто в місті» з ресторанами, книгарнями, коворкінгами та галереями. Це приклад того, як занедбана промислова зона може перетворитися на головний креативний кластер міста.
Для України, де є багато заводів, що простоюють, цей досвід важливий одразу з кількох причин.
По-перше, він показує, що не обов’язково будувати нове, щоб бути сучасним. Збереження ідентичності простору може стати його перевагою.
По-друге, креативні індустрії можуть бути першими, хто «запускає» такі території. Митці, стартапи, маленькі бізнеси, галереї, книгарні та кафе можуть створити первинне життя в просторі.
По-третє, культура може працювати як бізнес-модель. Книжкові магазини, галереї, ресторани та коворкінги не лише формують атмосферу, а й приносять гроші.
Такі підходи сьогодні все частіше підтримують і європейські грантові програми у сфері культури та культурної спадщини.
Окремо варто згадати вуличне мистецтво. Мурали, інсталяції та візуальна впізнаваність простору можуть працювати як безкоштовний маркетинг. Люди приходять не лише за послугою, а й за атмосферою, емоцією, фотографією, відчуттям місця.
LX Factory також показує важливість гнучкості. Поєднання на перший погляд несумісних функцій може створити живу екосистему, де простір працює не лише в певні години, а протягом усього дня.
Серед громадських і військових споруд цікавим є Музей Орсе в Парижі. Старий залізничний вокзал, який ледь не знесли, став домівкою для шедеврів імпресіонізму. Його архітектура сама підказала нову функцію: простір перону ідеально підійшов для експозицій.
А в Гамбурзі Elbphilharmonie стала символом того, як нове може буквально вирости зі старого. Сучасну скляну філармонію збудували на даху старого цегляного портового складу.
Elbphilharmonie в Гамбурзі стала архітектурним символом міста, але водночас цей проєкт часто згадують як приклад фінансового скандалу та складного довгобуду.
Початковий бюджет становив 77 мільйонів євро, але зрештою зріс до 866 мільйонів. Будівництво, яке мало тривати три роки, розтягнулося на десять.
Для України, особливо в контексті майбутньої відбудови, це дуже важливий урок. Великі культурні проєкти потребують не лише красивої ідеї та амбіційної архітектури, а й чесного прорахунку, реалістичного бюджету, управління ризиками та детального планування ще до старту робіт.
Краще витратити більше часу на підготовку одразу, ніж потім коригувати помилки під час будівництва за рахунок платників податків.
Водночас цей кейс показує й інший бік: попри всі скандали, Elbphilharmonie стала символом міста, туристичним магнітом і прикладом ревіталізації портової зони.
Як виглядає алгоритм ревіталізації будівлі в Україні?
Якщо говорити практично, в українському правовому полі ревіталізація найчастіше оформлюється як реконструкція.
Перший крок, це аналіз та концепція. Потрібно зрозуміти, що це за будівля, який її стан, яка її історична або культурна цінність і яку нову функцію вона може отримати.
Другий крок, юридична підготовка. Важливо з’ясувати статус об’єкта, права власності, обмеження, можливості та вимоги.
Третій крок, отримання вихідних даних. Без цього неможливо рухатися до проєктування.
Далі йде проєктування та отримання дозволів. І лише після цього, реалізація та введення в експлуатацію.
Якщо будівля має статус пам’ятки архітектури, процес буде іншим. У такому випадку замість реконструкції проводиться реставрація, яка потребує спеціальних ліцензій і погодження з органами охорони культурної спадщини.
Також багато залежить від того, про який саме об’єкт ідеться: промислову будівлю, старий житловий фонд чи інший тип споруди. Вимоги можуть відрізнятися і залежно від міста.
P.S. Дякуємо фаховій спільноті за важливе уточнення в коментарях 👀 У цьому матеріалі ми здебільшого говоримо саме про архітектурну ревіталізацію та переосмислення просторів. Водночас ревіталізація культурної спадщини може стосуватися значно ширшого кола об’єктів від парків і археологічних територій до музейних комплексів просто неба.
Культурна спадщина сьогодні не повинна бути лише застиглим об’єктом минулого. Вона може бути живим простором, який працює на громаду.
Ставлення країни до своєї культурної спадщини багато говорить про рівень культури, свідомості та мислення суспільства. У розвинених країнах пам’ятки зберігають для того, щоб будувати майбутнє, а не руйнують їх заради швидкого нового будівництва.
Системне збереження спадщини передбачає багато етапів: виявлення, вивчення, дослідження, облік, реставрацію, консервацію, відновлення, охорону, ефективне використання і популяризацію.
Більше про європейські практики культурної спадщини дивіться у відео з експертом.
